понедельник, 9 июня 2014 г.

ПАМ'ЯТІ ПРОФЕСОРА НОННИ КОПИСТЯНСЬКОЇ

Професор філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка Нонна Копистянська була науковим керівником моєї мами. Тому наше знайомство з Нонною Хомівною тривало все моє свідоме життя. 
Нонна Хомівна уважно слідкувала за моїм становленням. В шкільні роки вона радила мені літературу для позакласного читання, у студентські та аспірантські роки давала цінні поради для моєї наукової роботи. Кожний мій день народження, аж до студентських років, листоноша приносив мені посилку із львівським штемпелем.
Коли мені було сумно, я брав квиток на 91 поїзд і їхав до улюбленого Львова. Вузенькі вулички старовинного міста, храми, палаци, зелені пагорби, тістечка Нонни Хомівни та горіхова настоянка її чоловіка Романа Степановича миттєво виліковували будь-яку хандру.
Нонна Хомівна була у курсі всіх моїх справ, я привозив їй фотографії з моїх подорожей, розповідав про університетські проекти та бізнесові справи, ділився мріями. Разом із Романом Степановичем вони були почесними гостями на нашому весіллі, яке ми з моєю дружиною Ілоною справили у Львові.
Нестямний «працеголік», вона весь час була задіяна у різноманітних проектах, писала книжки, листувалася із зарубіжними колегами. У 80 з гаком років опанувала комп’ютер. Вона надзвичайно любила свою роботу, не бачила себе без спілкування із студентами та аспірантами, а молодь відповідала взаємністю своїй улюбленій викладачці. Двері її квартири на Стрійській завжди були відчинені для вірних учнів та однодумців.
Наприкінці життя Нонна Хомівна важко хворіла. Але фізична слабкість змушувала її ще більше працювати. Вона хвилювалась за долю своєї бібліотеки та недовершених праць.
Останній раз ми розмовляли з нею наприкінці січня 2013 року, а у квітні її не стало. Її чоловік Роман Степанович, як справжній лицар пішов за своєю коханою дружиною через кілька місяців.
За рутиною повсякдення людина завжди забуває про плин часу. Здається що наші близькі завжди будуть поряд, нажаль, це тільки ілюзія…
Нонна Хомівна та її чоловік Роман Степанович були для мене дуже близькими, рідними людьми. Із їх відходом у вічність обірвався ще однин ланцюжок, що зв’язував мене із моїм дитинством. Тепер, відвідуючи Львів, відчуваю страшенну порожнечу на душі. Рука тягнеться до телефону, щоби почути знайомі голоси. Та нажаль, невблаганний плин часу змушує змінювати усталені маршрути і тепер замість Стрійського парку доводиться прямувати на Личаківський цвинтар…

Данило Бенатов

Комментариев нет:

Отправить комментарий